16 квітня в стінах Національного університету фізичного виховання і спорту України відбулася експертна зустріч «Від поранення до перемоги: чи готова Україна до нової системи реабілітації?». Подія зібрала тих, хто вже сьогодні будує фундамент для повернення ветеранів до цивільного життя.
Одним зі спікерів став Ілля Шевляк – президент Спортивного комітету України та військовослужбовець.
Спеціально для SportBusiness.Media він розповів, хто має бути драйвером розвитку адаптивного спорту, що сьогодні стримує цей напрям, як федерації вже впроваджують інклюзію без бюджетного фінансування та яку роль у цьому процесі відіграє бізнес.
– На вашу думку, хто має бути ініціатором розвитку адаптивного спорту для ветеранів: держава, приватний сектор чи суспільство?
– Це комплексне питання, адже ініціатива повинна йти від усіх сторін, залучених до процесу. Насамперед – від самих ветеранів, адже саме на них спрямовані сервісні послуги, що надаються державою, місцевою владою, громадськими організаціями та бізнесом.
Усі ініціативи, спрямовані на розвиток ветеранського спорту, повинні бути, по-перше, сформульовані, по-друге – почуті, а по-третє – забезпечені можливостями для їх втілення.
На мою думку, спорт сьогодні є одним із найкращих інструментів, який дозволяє ветеранам інтегруватися назад у суспільство.
– Що сьогодні стоїть на заваді розвитку адаптивного спорту в Україні?
– Я не претендую на роль експерта в цій темі, оскільки над нею вже працює багато фахівців. Це питання є пріоритетним не лише сьогодні, а й на найближчі роки – а можливо, навіть і десятиліття
Думаю, має бути сформульована чітка взаємодія всіх залучених сторін і вироблення системи, де буде зрозуміло, хто за що відповідає. Зараз у нас багато відповідальних структур, але вони часто не скоординовані між собою.
Ключовою я вважаю роль місцевої влади. Саме вони можуть бачити ці ініціативи, незалежно від того, від кого вони надходять: від ветеранів, громадських організацій, клубів чи федерацій. Потрібно обирати найкраще, підтримувати й фінансувати те, що важливо для громади, щоб у перспективі цей досвід міг бути використаний і в інших регіонах.
– До перешкод можна ще додати фінансування. Чи варто в такому разі розглядати залучення бізнесу? І як зробити так, щоб бізнес прагнув підтримувати адаптивний спорт?
– Так, фінансування недостатнє – і його ніколи не буде достатньо. Дуже правильні ініціативи, як-от компенсація занять спортом для ветеранів.
Я переконаний, що бізнес уже залучений на різних рівнях. Він підтримує спортивну інфраструктуру та допомагає самим ветеранам адресно – десь публічно, а здебільшого непублічно. Насправді найважливішою є саме адресна підтримка. Ми бачимо за донатами, як підтримуються ті чи інші підрозділи або конкретні військовослужбовці. Адже людина, яка має фінансову можливість, хоче допомагати, знаючи, кому саме.
Я не фахівець у цьому, але думаю, що так само працює і підтримка адаптивного спорту. Бізнес фінансує створення збірних команд, які беруть участь у міжнародних ветеранських турнірах. Підтримують безпосередньо спортсменів: їхні тренування, форму, можливість поїхати на змагання. Тому це точно є. Чи достатньо цього? Мабуть, ні. Чи буде достатньо? Ніколи не буде.
Які можливості для збільшення такої підтримки? Створення певних преференцій. Так само, як це працює у сфері благодійності. Але ми розуміємо, що це питання не сьогоднішнього дня. Треба чесно говорити про пріоритети: наразі головний пріоритет – це перемога у війні. Пізніше, я думаю, і законодавці, і урядовці прийдуть до запровадження преференцій для партнерів із бізнесу, які допомагають зокрема й адаптивному спорту.
– Ви згадували, що деякі федерації неолімпійських видів спорту вже проводять змагання та чемпіонати серед ветеранів. Хто проявляє себе в цьому напрямі і як Спортивний комітет зі свого боку підтримує такі ідеї?
– На жаль, ми забезпечуємо лише моральну підтримку. Адже бюджету завжди було недостатньо, а на цей напрям кошти взагалі не передбачені.
Проте деякі федерації пішли далі й окрім організації турнірів розробили власні програми. Зокрема, це стосується федерацій самбо, більярдного та гирьового спорту. Багато федерацій не тільки проводять окремі змагання для ветеранів, а залучають їх до турнірів нарівні зі звичайними учасниками. Це і є справжній прояв інклюзії. Такі підходи вже втілюють федерації самбо та більярдного спорту. Також я згадував джиу-джитсу – сьогодні ви чули виступ їхнього представника. Він адвокат і волонтер, який разом із колегами в межах федерації розвиває цей напрям, розуміючи його важливість. На міжнародному рівні вже проводяться чемпіонати світу серед ветеранів, тож ці тенденції активно розвиваються і в Україні.
Як ми мотивуємо? По-перше, це успішні кейси, про які мають знати інші федерації. Ми намагаємося про них розповідати, поширювати цей досвід і заохочувати інші види спорту, де така діяльність ще не настільки розвинена, придивитися до цих прикладів і спробувати їх реалізувати.
Друга історія – це те, що ми реально можемо робити. Сьогодні на зустрічі багато йшлося про навчання та підготовку фахівців. Один із найважливіших елементів тут – підготовка самих ветеранів, які далі зможуть передавати досвід своїм побратимам.
Ми не надаємо реабілітаційні послуги – у нас немає таких фахівців. Але те, чим ми можемо допомогти – це проведення освітніх заходів із фандрейзингу, менеджменту, управління командами та інфраструктурою. Також важливою є інформаційна та медійна підтримка: у комплексі це створює можливості отримувати бодай часткове фінансування для своїх ініціатив.
Підпишіться на Telegram-канал SportBusiness.Media, щоб бути в курсі останніх новин.
Автор: Каріна Пивовар
