Падел в Україні росте темпами, які ще п’ять років тому виглядали б фантастикою: за оцінками гравців, лише за останній рік популярність виду спорту збільшилася приблизно втричі. У цьому процесі є люди, які формують його обличчя не лише на корті, а й навколо нього. Одна з них — Тетяна Дичка, гравчиня збірної України з падел, колишня тенісистка з 16-річним стажем і засновниця жіночої аматорської ліги West Ladies League. У програмі «Драйв Перемоги» на радіо П.О.Р.Ш. вона розповіла ведучому Владиславу Макарову, як прийшла в падел, чому жіночий аматорський рух довелося будувати з нуля, і що заважає українським спортсменам конкурувати на рівні Іспанії чи Аргентини.
– Розкажіть, як падел з’явився у вашому житті?
Падел увійшов у моє життя два роки тому, коли в Ужгороді, звідки я родом, відкрився перший падел-клуб. До того я про цей вид спорту практично нічого не знала – побачила корти лише одного разу, під час подорожі до Франції, і сприйняла їх як дивну версію тенісу. У Києві на той момент уже працювали два клуби, а в Ужгороді жодного. Коли клуб з’явився, власники шукали тренерів і запрошували колишніх тенісистів спробувати себе в новому виді спорту, як найближчих за технікою.
Я на той момент уже рік як завершила тенісну кар’єру: 16 років у спорті, звання майстра спорту, дворазова чемпіонка України серед дорослих. Кар’єра завершилася природним шляхом, до того ж почалася повномасштабна війна, і потрібно було визначатися, куди рухатися далі. Я перейшла в тренерство й суддівство з великого тенісу, а падел дав те, чого найбільше не вистачало після завершення виступів – драйв, змагальність, постійні поїздки.
– Багато спортсменів після завершення кар’єри переживають складний період…
Це справді велика проблема для будь-якого професійного спортсмена. Хтось іде в тренажерний зал, хтось починає бігати марафони – головне заповнити голову фізичною активністю. Я після завершення виступів набрала десять кілограмів, і це нормальна історія: тіло звикло до навантажень, а психіка до постійної конкуренції. Коли це раптово зникає, людина починає шукати суперництво в інших сферах життя – у стосунках, на роботі. Я навіть пробувала себе як помічниця директора у відділі продажу автомеханічних деталей, де взагалі не розумілася на темі, і місяць просиділа за комп’ютером по 8 годин на день. Зрозуміла швидко: це не моє, мені потрібен постійний рух.
– Чому саме Ужгород, а не велике місто, дав такий поштовх?
В Ужгороді об’єктивно мало що відбувається – це невелике місто, яке зараз, у воєнний час, активно розбудовується. Падел став чимось абсолютно новим, і власники клубу (у минулому футболісти, а не тенісисти) стали для мене прикладом сміливості: займатися справою, про яку в Україні тоді практично ніхто не знав. Завдяки атмосфері, яку вони створили, у нас з’явилося справжнє падел-ком’юніті – те, чого, на мою думку, вже не вистачає Києву. У столиці клубів стало багато, гравці розпорошилися по різних локаціях, і відчуття спільноти, яке було на початку, частково розчинилося через географію та навантаження на корти.
В Ужгороді ж люди приходять у клуб як додому: дивляться, як грають інші, п’ють каву чи пиво, проводять там час. Завдяки цьому свою другу молодість у спорті знайшли не лише колишні професіонали, а й аматори у віці 40-50 років, які раптом відчули, що можуть знову чогось досягати.
– Теніс дає серйозні навантаження, це відбилось на здоров’ї?
Я дуже швидко росла у віці 12-14 років, і це обернулося проблемами з колінами – мені двічі чи тричі казали, що з тенісом доведеться зав’язати, бо тіло не витримає. Я продовжувала тренуватися. Мама була моєю тренеркою, і це окрема історія: по суті твій тренер присутній вдома 24/7, це людина, яка постійно поруч і постійно слідкує. До десяти років я не знала смаку шоколаду чи чипсів – у раціоні професійної юної спортсменки цього просто не було.
У 12 років я почала ходити до психолога – мала проблеми з агресією на корті, хоча в повсякденному житті була цілком спокійною людиною. Зриви, поламані ракетки, складнощі з контролем емоцій, усе це довелося опрацьовувати окремо. Саме завдяки роботі з психологом я знайшла баланс і саме в той період досягла піку кар’єри – у 12-14 років була першою ракеткою України, що для дівчини з Ужгорода, де теніс розвинений значно слабше, ніж у Києві, було серйозним досягненням.
– У спорті часто є ритуали. У вас вони залишилися?
У дитинстві я мала чіткі ритуали: якщо виграла перший матч турніру, вставши з ліжка з певної ноги, я повторювала цю послідовність дій щодня, від порядку чищення зубів до сніданку. Будь-яке відхилення від ритму вибивало мене з рівноваги. У падел я прийшла вже з більшим досвідом і ставлюся до подібних речей спокійніше, хоча азарт і характерна для тенісистів – і, відверто, для мене особисто – здатність зламати ракетку на тренуванні через невдалий удар нікуди не зникла. На змаганнях, на відміну від тренувань, я собі такого не дозволяю: гравчиня збірної має бути прикладом, і це стосується не лише мене – навіть на найвищому світовому рівні тенісисти й паделісти регулярно демонструють подібну агресію, і лише одиниці, такі як Рафаель Надаль, за роки кар’єри жодного разу не зламали ракетку.
– Яка зараз основна проблематика в українському паделі?
Глобальних проблем я не бачу – Українська падел федерація запрошує іспанських тренерів, і це дає доступ до автентичної школи гри. Складність радше в темпах: попит зростає швидше, ніж встигає формуватися якісний сервіс. Падел в Україні з’явився приблизно 5 років тому, і порівняно з тенісом, що має тут довгу історію, це зовсім юний вид спорту. Людям потрібно усвідомити, що становлення інфраструктури й тренерського складу – процес, який не відбувається за два місяці.
Що стосується тенісу – ситуація складніша: багато сильних тенісистів виїхали з країни, чоловічий теніс відчутно ослаб, і після Сергія Стаховського я не можу назвати когось знакового рівня.
– А чому саме чоловікам важче пробитися в падел?
Жінки мають можливість тренуватися з чоловіками, а чоловікам шукати рівних спаринг-партнерів складніше, і це питання не лише навичок, а й фінансів. Я особисто за 4 місяці тренувань дійшла до фіналу європейського турніру системи FIP, але для чоловіків подібний результат майже нереальний – конкуренція там значно вища. Додатково загострює ситуацію система рейтингових балів Європейської федерації: перша ракетка має близько 20 000 рейтингових очок, а сота – лише 600-700. Як федерація планує скорочувати цей розрив, наразі незрозуміло.
Турніри самі по собі коштують дорого – готелі, тренування, переїзди. У воєнний час логістика ускладнюється ще більше: київським гравчиням потрібно діставатися потягом до Варшави й лише звідти летіти далі. Мені з Ужгорода трохи легше дістатися до Будапешта, але фінансове навантаження все одно суттєве, і знайти спонсора вкрай складно.
– Розкажіть про виступи за збірну України з паделу?
Минулого року збірна України їздила на чемпіонат Європи в Мадрид, де ми виграли матч у Люксембургу, але програли Хорватії, трохи не дотягнули. Чемпіонат Європи проводиться раз на два роки, тож наступна можливість буде вже цього сезону. Окремо порадувала команда сеньйорів (гравці старшого віку) – вона цього року вирушає на чемпіонат світу в Аргентину. Збірну тренує Августо Експозіто, аргентинець, який живе в Іспанії; з ним приємно й результативно тренуватися, бо він підходить до команди системно, а не формально.
Після виступу на Євро мене знайшла українська команда, заінтересована в розвитку падел, і стала моїм спонсором – за це я дуже вдячна, бо без фінансової підтримки виступати на міжнародному рівні практично неможливо. Зараз, за моєю особистою оцінкою рейтингу Міжнародної федерації падел, я входжу у світовий топ-300 серед гравчинь – результат, якого я від себе чесно не очікувала, враховуючи, що до серйозних тренувань у падел займаюся лише рік
– Як з’явилася ідея створити власну жіночу лігу?
Після повернення з Європи я побачила, що жіночий падел в Україні розвивається значно слабше за чоловічий: на чоловічі рейтингові турніри категорій 250, 500 і 1000 збиралася велика кількість учасників, а на жіночі майже нікого не було. Причина зрозуміла: аматоркам, які грають для задоволення, фізично складно змагатися проти гравчинь збірної з багаторічним досвідом, і вони просто не бачили сенсу виходити на ці турніри.
Я звернулася до власника свого клубу в Ужгороді з ідеєю окремого аматорського формату, ми обдзвонили клуби Західної України щодо співпраці й звернулися до федерації за підтримкою. Так з’явилася West Ladies League. 16 травня відбувся її перший фінал: перемогу здобули гравчині з Києва, а команда з Хмельницького, що грає в падел відносно недовго, зайняла третє місце, обігравши досвідченіших суперниць – для мене це один з найприємніших результатів проєкту.
Паралельно подібний крок зробила й Європейська федерація, запровадивши власну аматорську лігу та змагання для гравців старшого віку – оскільки падел у світі загалом залишається молодим видом спорту, і навіть гравці з двома роками практики, як я, не можуть на рівних змагатися з тими, хто на корті вже 10-15 років.
– Чи потрібен спорт українцям під час війни? І які ваші особисті цілі на майбутнє?
Український характер – це постійна боротьба за себе, і кожен гравець на падел-корті, по суті, відстоює власну позицію в межах гри. Спорт дає можливість каналізувати негативні емоції в безпечне русло – краще, щоб напруга йшла на корт, ніж на близьких людей чи випадкових перехожих. Це доступний і порівняно дешевий спосіб зняти стрес, і саме тому, на мою думку, падел в Україні зараз настільки швидко набирає аудиторію – разом з футбольними клубами, які часто вже будують власні падел-корти біля стадіонів.
Моя особиста мрія – потрапити на Олімпійські ігри: є сподівання, що падел увійде до олімпійської програми у 2032 році, коли мені буде 29 років. Окрім особистих амбіцій, хочу далі розвивати жіночу аматорську лігу, працювати з Українською падел федерацією над популяризацією виду спорту та залучати бренди, щоб тренери й корти ставали доступнішими в регіонах, а не лише у великих містах. В Україні ціни на оренду корту залишаються високими порівняно з європейськими муніципальними форматами, і зробити падел масовим спортом – це окрема довгострокова робота, яка вимагає часу, фінансування та системності.
