Інтерв`ю українських плавчинь-синхроністок для редакції «Друк». Спортсмени поділились своїм шляхом до спорту, найбільшими досягненнями та про участь у документальному фільмі «Les Sirènes d’Ukraine». Крім того, сестри обговорили спортивну дипломатію та критерії оцінювання виступів у синхронному плаванні.
Владислава та Марина Алексіїви, українські плавчині-синхроністки, бронзові призерки літніх Олімпійських ігор 2020 року в Токіо, дали інтерв’ю для редакції «Друк». Вони поділилися своїм шляхом до спорту, найбільшими досягненнями та розповіли про документальний фільм «Les Sirènes d’Ukraine», що висвітлює їхню підготовку до Олімпійських ігор 2024 року в умовах війни. Крім того, сестри обговорили спортивну дипломатію та критерії оцінювання виступів у синхронному плаванні.
Також команда «Друк» влаштувала для сестер фотосесію, під час якої вони спробували себе в різних образах.
– Розкажіть, який наразі має вигляд ваш звичайний день спортсменок-синхроністок? Чи є в стрімкому спортивному ритмі час на себе?
Марина: Звісно, час на себе є. Наш звичайний день починається з тренування на 8-9 ранку та триває до 11-12 години, опісля маємо годину перерви та продовжуємо тренування до 4 години дня. А вже потім маємо вільний день.
– А як проходять ваші тренування перед змаганнями?
Владислава: Зазвичай за тиждень до початку змагань ми їдемо в країну, де вони відбуваються. Тоді тренування більш інтенсивні.
Марина: Водночас якщо ж змагання відбуваються на іншому континенті, то ми приїжджаємо заздалегідь – тиждень-два. У такому разі розклад зовсім інший. Та перед самими змаганнями напруження спадає, тоді вдається більше відпочити, набратися сил, а зрештою краще виступити.
– Вочевидь шлях спортсмена не простий через значне навантаження, постійну дисципліну на контроль. Відколи ви почали займатися синхронним плаванням та коди зрозуміли, що це ваше покликання?
Марина: Спортом займалися з дитинства: спершу плавання, гімнастика, водне поло – а саме на синхронне плавання ми прийшли в 9 років. Вважається, що це пізно. Батьки усе життя займаються спортом, однак не професійно, так за рекомендацією подруги нашої мами – я та Владислава потрапили на синхронне плавання.
Владислава: А зрозуміли, що це наш вид спорту після 13-14 років. Тоді нам сказали, що треба переходити у спортивну школу, де ми будемо їздити на сьому ранку на тренування, далі навчатимемося в школі, а опісля – знову в басейн. У той момент ми зрозуміли, що це серйозно.
– Владиславо та Марино, від дитинства ви постійно разом – на тренуваннях, у спортивній карʼєрі, в житті одна одної. Як вам вдається підтримувати гарні особисті стосунки?
Марина: Спокійно розмовляти, домовлятися, шукати компроміси. Загалом на тренуваннях ми інколи сваримося, а так в житті майже ніколи. У нас однакові смаки, однаковий погляд на життя.
Владислава: Але якщо сильно одна від одної стомлюємося, то йдемо в різні кімнати або їдемо в різні країни і відпочиваємо.
– Попри те, що ви з дитинства займаєтеся синхронним плаванням, вступили до Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого на факультет юстиції. Чому ваш вибір припав саме на цю спеціальність?
Марина: Коли ми вибирали університет, то мали безпосереднє бажання навчатися, водночас лишень у вечірній час через тренування. Серед переліку вечірніх факультетів був правовий, а знання прав та обовʼязків – це обовʼязково для кожного свідомого громадянина. Наразі ми закінчили магістратуру інституту фізкультури, невдовзі плануємо повернутися до магістратури правової.
– Ви харківʼянки, однак наскільки відомо тренуєтеся у Києві. Значна кількість спортсменів на час тренувань виїжджають за кордон. Як вам вдається тримати тонус та сконцентрованість, попри постійні обстріли з боку країни-агресора?
Владислава: Дійсно, ще у 2022 році ми переїхали до Києва, адже у Харкові зовсім неспокійно. Важко тренуватися у басейні, в якому через обстріли постійно немає вікон. Натомість решта команди залишилася в Харкові.
– Говорячи про контекст війни. Чи зріс інтерес до українського спорту від початку повномасштабного вторгнення з боку світової спортивної спільноти?
Марина: Інтерес зріс максимально від початку війни, тоді першими у нас брали інтервʼю японці, бразильці, аргентинці тощо. Щодня ми давали по кілька інтервʼю різноманітним новинним виданням: Reuters, BBC, CNN. Зокрема перед кожними змаганнями за нами їздили репортери Reuters.
Владислава: З цим і повʼязана поява нашого документального фільму «Les Sirènes d’Ukraine» («Сирени України»), адже режисери майбутньої кінострічки Луї Віллер та Александра Гуірал побачили наше інтервʼю у французькій газеті.
– Цей фільм французьких режисерів, який розповідає про ваше життя, підготовку до Олімпійських ігор 2024 року в умовах війни, став фіналістом спортивного кінофестивалю Paladino d’Oro Short Film Festival, що відбувся в грудні 2024 року в Палермо, Італія. Наскільки відомо, ви невдовзі їдете на кінофестиваль в Будапешт – що це буде?
Марина: Так, ми їдемо на Budapest International Sport Film Festival, де наш фільм також представлений в рейтингу «Кращий документальний спортивний фільм». Будемо представляти кінострічку з режисерами та упродовж тижня їздити усіма майданчиками та презентаціями Будапешту. Уперше в житті будемо виступати не як спортсменки, а як акторки (сміються).
Владислава: Ми це називаємо спортивною дипломатією.
– Розкажіть більше про процес створення, підготовки до цього фільму. Якою була співпраця?
Владислава: Він написав нам понад два роки тому. Режисер Луї Віллер тоді сидів у свого дантиста та побачив наше інтервʼю в газеті. На той момент ми поїхали в Італію представляти Україну під час війни на спортивній арені. Йому ця історія дуже сподобалася, тому що він дещо розуміється у спорті і здебільшого знімає документальні фільми.
Марина: Взагалі за кордоном артистичне плавання дуже відоме, і всі дуже шанують цей вид спорту.
Владислава: Спершу режисер хотів зняти один сюжет, тож приїхав до Києва, де взяв у нас інтерв’ю, зняв процес, як ми тренуємося з дівчатами в басейні.
– Розкажіть про вашу найбільшу перемогу на даний момент, що спадає на думку першим?
Одноголосно: Олімпійська медаль.
– Як відбувається оцінювання виступу в синхронному плаванні, які критерії є важливими?
Владислава: Я нещодавно писала диплом на цю тему (сміються). У синхронному плаванні задекларовані всі аспекти Міжнародної федерації ФІНА, де є три судді за артистичне виконання, три – за difficulty, три – artistic impression. Ці всі спекти складаються з коефіцієнтами, а потім бал автоматично вираховує компʼютерна програма. Звісно, якщо є бейсмарк, то це нуль – штраф.
– Що ще, крім тренувань, впливає на результат?
Владислава: Велика підготовлена команда. Наприклад, щоразу з китайськими спортсменами їздить немала команда лікарів, масажистів, науковців та провідних спеціалістів.
Марина: Звісно, заохочення держави. Коли є стимулювання зайняття певним видом спорту, то результат значно вищий.
– Які країни наразі показують найвищі результати у синхронному плаванні?
Разом: Китай, Україна, Іспанія та Японія.
– Повертаючись до оцінювання, виконання, артистичності тощо. Чи впливає на це ваш костюм? Розкажіть більше про цю складову синхронного плавання.
Владислава: Насправді він ніяк не впливає на твою синхронність і виконання, тому що це просто купальник (сміються).
Марина: Але костюм має артистичне враження: відображення музики й тематики твоєї програми. Наприклад, на Олімпійських іграх у китайців програма називалася «Змії», тож й купальники були з відповідним принтом.
– Як відбувається процес виготовлення купальників? Чи дотичні ви до створення дизайну?
Влада: Так, є спеціальні команди, які розробляють дизайни. Спершу ми надаємо референси, стиль та тематику програми та відповідну музику. Тому процес створення – це сумісний процес.
Марина: У підборі купальника має значення колір, фасон, оздоблення, зокрема часто наші купальники оздоблені кристалами Swarovski. Здебільшого на виготовлення йде близько двох місяців.
– А як щодо макіяжу та фіксування волосся?
Владислава: Ми наносимо звичайний макіяж, а на волосся – харчовий желатин. Це єдине, що не розпадається у воді. Зверху на желатиновий шар ми наліплюємо різноманітні коронки – маленькі прикраси подібного дизайну, що й купальник.
Марина: Макіяж маємо гіперболізований, аби його було видно здалеку. Масивні стрілки, тіні, червоні губи, єдине що – ми не фарбуємо вії. Звісно, зблизька на нас не варто дивитися (сміються).
– Напередодні Нового року, кожен загадує бажання. Поділіться, якими є ваші бажання на 2025 рік?
Марина: По-перше, звісно, щоб закінчилася вже війна, щоб всі українці жили у спокої та мирі, хочеться вже повернутися в мирний Харків. Бажається більше перемог як для України у спорті й не тільки, так і для себе. Маємо бажання розвиватися у інших сферах, крім спорту, зокрема дипломатії.
– Розкажіть про плани на ближнє майбутнє: які турніри/виступи, особисті події для вас будуть найважливішими?
Марина: На найближчий час у нас немає ще запланованих змагань, наразі маємо режим морального й фізичного відновлення.
Владислава: Після кожних Олімпійських ігор, ти знову готуєшся до Олімпійських ігор. І тільки цей перший рік можна трішки відпочити й відновити себе. Тому в нас наступні змагання, турніри будуть пізніше – в після осінній час.
– Дайте кілька порад молодим спортсменам/кам, які тільки-но починають сходження на спортивний Олімп.
Марина: Не слухайте нікого, хто каже, що у вас нічого не вийде. Звісно, будьте впевненими у собі, і якщо почали щось робити, то робіть це на максимум.
Владислава: Займатеся улюбленою справою так, щоб вам це дійсно подобалося. Знайдіть кращого тренера, тому що найбільша частка вашого успіху залежить від тренера й спільноти, в якій ви перебуваєте.
Раніше на порталі SportBusiness.Media з`явилося ексклюзивне інтерв`ю т.в.о. CEO Run Ukraine Івана Третьякова.
