Юрій Чебан, один з найбільш титулованих українських спортсменів, дворазовий олімпійський чемпіон з веслування на каное, не зміг залишити спорт навіть після завершення кар’єри. Зараз, у важкий для України час, він очолює національну збірну з веслування на байдарках і каное. Чебан не тільки тренує, а й активно займається громадською діяльністю.
Що спонукало його повернутися до тренерства та очолити національну збірну? Які нові виклики постали перед командою в умовах воєнної реальності? Як виглядає сьогоднішнє українське веслування і які перспективи для молодих спортсменів? Про це та багато іншого Юрій Чебан відверто розповів в інтерв’ю для SportBusiness Media
– Ви повернулися до тренерства у збірній України з веслування на байдарках і каное. Що спонукало вас знову зануритися в цей процес?
– Після певної паузи з’явилися сили та натхнення для того, щоб знову очолити національну збірну команду й зробити певні зміни.
Я бачу, що після цієї паузи тенденції не надто хороші. Спорт — у мені, а я — в спорті. Коли це у тебе в крові, коли ти цим живеш і вже зробив своє ім’я, краще залишатися в спорті, ніж поза ним.
Особливо зараз, під час війни. Думаю, це ще більше підсилює нашу відповідальність — як фахівців, так і спортсменів — щоб доносити світло, нести інформаційний меседж про Україну на міжнародному рівні.
– З якими викликами стикається збірна України в теперішніх умовах?
– Якщо не брати до уваги ті виклики, що були ще до повномасштабного вторгнення, то зараз додаються абсолютно нові реалії. Це тренування під час бомбардувань, під час повітряних тривог, у складних умовах воєнних дій. У нас є обмеження за територією й акваторією — змагання тепер перенесені в центр України, подалі від зони бойових дій.
Раніше, наприклад, ми активно використовували Дніпропетровський канал — там проводили національні змагання, всеукраїнські старти, навіть відбори на Олімпійські ігри. Зараз усі ці події доводиться переміщати в Умань. Я не кажу, що це погане місце — ні, просто географія веслування в Україні значно звузилась.
Якщо говорити про регіони, де традиційно було потужне веслування — це Херсонська, Дніпропетровська, частково Полтавська, Миколаївська області. І зараз ми втрачаємо наш спортивний потенціал.
Найголовніша наша задача сьогодні — зберегти цей потенціал, щоб після перемоги ми змогли відновитися й навіть стати сильнішими. Бо зараз ми стикаємося з тим, що молодь виїжджає. Багато хто, не досягши 18 років, просто виїжджає з країни — і це наша сьогоднішня реальність.
– Розкажіть про цілі, які стоять на цей рік перед збірною.
– Насамперед, у цьому році нам важливо зрозуміти, в якому стані ми перебуваємо зараз, яку маємо базу. Побачити, на які напрямки варто зробити акцент, де ми можемо розвиватися. Бо, як я вже зазначав, маємо серйозну проблему — від нас їде перспективна молодь.
Вони виїжджають разом із батьками, часто заздалегідь, аби потім не виникло складнощів з виїздом. І ми стикаємося з тим, що в складі збірної залишаються здебільшого спортсмени вже доволі зрілого спортивного віку.
Наша головна задача — поступово “розбавити” досвідчених спортсменів молоддю. Щоб до Олімпійських ігор у Лос-Анджелесі ми отримали збалансовану команду: сильну, з досвідом і потенціалом. Щоб молоді спортсмени встигли набратися впевненості й пройти певний шлях поруч із тими, хто вже має великий змагальний досвід.
Ми хочемо максимально розширити склад збірної, активно залучаючи молодих до дорослого рівня — до командних екіпажів, до міжнародних стартів. Адже зараз маємо ситуацію, коли молодь часто не має жодного досвіду участі в дорослих міжнародних змаганнях. Це теж проблема.
Але я впевнений, що до 2028 року ми це виправимо — й матимемо непогану, конкурентну команду.
– Ви згадали, що зараз важливо залучати молодь до збірної й передавати їй досвід. А якщо говорити глобальніше — які, на вашу думку, перспективи розвитку веслування в Україні загалом? Чи бачите серед молодих спортсменів майбутніх чемпіонів?
– Можу сказати однозначно, що в Україні загалом дуже талановита молодь і це не тільки про веслування.
Але якщо говорити конкретно про веслування, то я завжди наводжу приклад Олімпійських ігор у Ріо. У фіналі на дистанції 200 метрів поряд зі мною змагалися спортсмени, які родом з України, але представляли інші країни.
Це Андрій Крайтор — він виступав за російську федерацію, Валентин Дем’яненко — за Азербайджан, і ще був Сергій Тарновський, який зараз представляє Молдову. Він тоді, щоправда, не пройшов до фіналу, але ми були разом у попередньому заїзді.
Тобто, на одній дистанції — чотири спортсмени українського походження, які виступали під різними прапорами. І це говорить про головне: в нас є потужний потенціал. Я думаю, що цим прикладом я відповів на ваше запитання.
– Юрію, Ви понад 20 років виступали як професійний спортсмен, тепер працюєте тренером. Що складніше: вигравати самому чи бути долученим до розвитку своїх підопічних?
– Це різні процеси, і їх не можна порівнювати чи накладати один на один. Багато спортсменів, ставши тренерами, намагаються навчити молодь за принципом «роби як я», тобто по тому ж типу, як це робили вони самі колись. Але це не зовсім правильно. В короткостроковій перспективі, можливо, це спрацює, але в довгостроковій — ні.
Є певні методики, є канони підготовки, які мають працювати безпосередньо, і це важливо. Все інше ж — індивідуально, підходи мають бути адаптовані до кожного спортсмена.
– Окрім тренерської діяльності, до яких проєктів Ви ще долучені?
– Так, окрім тренерства, з часів повномасштабної війни ми організували фонд «Олімпійське коло», який активно долучається до багатьох проєктів: допомога спортсменам, відновлення спортивної інфраструктури, залучення молоді до змагань.
Також є проєкти щодо документальних фільмів. Мій добрий друг, товариш і військовий Олексій Чичкан, ми з ним разом зняли і випустили в світ фільм «Гірська мить». Зараз ми готуємо другу частину цього проєкту, яка буде зовсім інша і охоплюватиме шість видів спорту. Зараз він на стадії формування.
Це авторська картина, в якій розповідається про український фрірайд, українські цінності, вирубку лісів і багато інших тем.
– І на завершення поділіться вашими планами на майбутнє?
– Звісно, рухатися вперед і робити кожного дня хоча б щось корисне, щось, що наближує нас до перемоги. Це може бути навіть допомога з-за кордону або домовленості з постачальниками інвентаря — все, що допомагає покращити ситуацію.
А загалом, наше завдання — намагатися жити в умовах, в яких ми знаходимося зараз.
Автор: Каріна Пивовар
