Олена Підгрушна — українська біатлоністка, олімпійська чемпіонка, чемпіонка світу та п’ятиразова чемпіонка Європи. За її плечима роки напружених тренувань, важких змагань та численних перемог. Вона — не лише видатна спортсменка, але й людина, яка небайдужа до майбутнього українського спорту.
В інтерв’ю для інформаційного порталу SportBusiness.Media Олена поділилася думками щодо бар’єрів, які стоять на шляху до розвитку біатлону в Україні, а також розповіла про роль бізнес-партнерств у підтримці спортсменів, виклики, з якими їй доводилося стикатися протягом кар’єри, і свої плани після завершення професійної кар’єри.
– Як Ви оцінюєте поточний стан розвитку біатлону в Україні на різних рівнях – дитячо-юнацькому, професійному, збірної?
– Хотілося б краще. Першочергово необхідно збільшити кількість інвентаря та забезпечення, хоча б у тих школах, які ще досі існують. Це номер один. Вже не кажучи про самофінансування та забезпечення дітей і молоді, адже сьогодні багато зборів і виїздів відбувається за рахунок батьків.
Далеко не кожна сім’я може це оплатити й витягнути. Збори дорогі, адже включають витрати на переїзди, проживання та харчування і плюс є довготривалими.
Хотілося б, щоб як у США, на це виділялися кошти, і діти могли хоча б вільно по Україні кудись виїжджати і цілеспрямовано готуватись.
– Які основні бар’єри існують на шляху до розвитку біатлону в Україні?
– Відсутність снігу, стрільбищ та належних баз. Якщо основні команди — А, Б, національні збірні — мають можливість виїжджати й тренуватися за кордоном, то всі інші повинні тренуватися в Україні. А в нас і без того були проблеми з базами, до того ж багато з них постраждали від обстрілів. Тобто й так невелика кількість об’єктів ще більше зменшилася.
Ми ще навіть, коли вигравали на піку своєї кар’єри, європейці нас запитували: «А правда, що у вас немає жодного стадіону?» Ми відповідали: «Ну так». До сьогоднішнього дня в Україні немає жодного стадіону, який би відповідав європейським стандартам і категоріям.
– Які, на вашу думку, потрібно зробити кроки, щоб більше популяризувати біатлон серед молоді та долучити більше спортсменів до цього виду спорту?
– Це все пропаганда. Має бути і телебачення, і соцмережі. Я б сказала, що це стосується не лише біатлону, а всіх видів спорту, загалом способу життя молоді, дітей і суспільства в Україні. Якщо взяти, наприклад, Словенію, то у будь-який день, у будь-які вихідні, куди б ти не пішов, люди займаються спортом. Чи це велосипед, чи просто прогулянки з палками, біг, похід у гори.
Коли ми тренувалися, часто виїжджали на дороги, каталися трасами, і досі в мене шок від побаченого. Таке відчуття, що кожен словенець займається якоюсь руховою активністю — нехай не спортом, але фізичною активністю. Якщо дитина бачить, що батьки ведуть активний спосіб життя, вона теж хоче цим займатися. Відповідно, більша кількість спортсменів може виникнути серед такого виховання.
А зараз, після кількох років пандемії COVID-19, а тепер ще й війна, діти сидять вдома, а батьки бояться випускати їх на вулицю, особливо у вечірній час. Все так змішалося, і мені щиро шкода дітей, які опинилися в цьому періоді.
–Чому важливо для спортсменів співпрацювати з бізнесами? Які переваги дають спонсорські угоди спортсменам?
– Знову ж таки, у кожного спортсмена це працює по-своєму, адже кожен спонсор ставить свої умови. Але якщо взяти державні кошти, то там чітко прописані статті витрат: на що витрачається та чи інша гривня, і за кожну з них потрібно звітувати і ніяких наліво-направо не може бути й мови.
У нас була ситуація, коли ми поїхали на перший сніг у Норвегію. У тому місці, де були заброньовані готелі та оплачені траси, снігу не було. Буквально за 150 кілометрів, у тій самій Норвегії, був шикарний сніг, стадіон, траса, але ми не могли туди переїхати. Як би ми не намагалися пояснити ситуацію міністерству, вони сказали, що не можуть змінити наказ заднім числом. «Плануйте, можливо, через два місяці ми проведемо вам там збори». Але через два місяці у нас уже був Чемпіонат світу, і це буде вже не потрібно.
Якби у нас була можливість використовувати великі суми спонсорських коштів, ми б поїхали хоча б на тиждень або на кілька днів у те місце, де був сніг, і чекали б, поки він випаде там, де у нас усе оплачено. Більша мобільність у використанні коштів значно полегшує роботу і спортсмена, і тренера.
Якщо щось змінюється, наприклад, спортсмен захворів або тренер бачить, що на висоті спортсмен трохи занедужав і йому потрібно спуститися вниз, відновитися протягом тижня, а потім продовжити підготовку на високогір’ї — він не може цього зробити, бо це потребує фінансів. А з державними коштами такі маневри неможливі.
– Чи достатньо, на Вашу думку, фінансується біатлон в Україні?
– Все відносно. Те, що грошей завжди не вистачає — це просто факт. Скажу так: коли в мене була можливість поспілкуватися в Чехії з одним із менеджерів команди, спортивним агентом, він сказав: «Олено, якби ти виступала в Чехії і мала ті результати, які маєш зараз, твоїм внукам уже не потрібно було б працювати. Ти була б спокійна за своє майбутнє і, як мінімум, за своїх дітей».
На жаль, в Україні досі такого немає. І зараз, закінчуючи кар’єру, я просто виходжу в світ, де мене ніхто не чекає, де я нікому не потрібна.
Навіть коли я хочу працювати тренером, мені кажуть, що і тут я не потрібна. Тож виходить, що в свої 38 років мені потрібно освоїти нову професію, здобувати нову спеціальність, шукати новий шлях. Якось жити, якось заробляти, бо з неба мені нічого не падає. Спонсорських пожиттєвих контрактів ніколи не було і, мабуть, уже не буде.
– Наведіть приклади партнерств із бізнесом чи брендами, які підтримували вас у спортивній кар’єрі.
– Особистих спонсорів у мене ніколи не було. Усі спонсори проходили через федерацію, тобто прямі контракти були лише з федерацією.
Нас одягали, нам щось давали, але це далеко не ті суми, які ми мали б отримувати свого часу за досягнуті спортивні результати.
Хоча багато спортсменів можуть напряму співпрацювати з брендами. Зараз це стало більш розвиненим — з’явилися соцмережі, вони активні. Плюс, якщо спортсмен має можливість бути активним у соцмережах… Я завжди жартую, що біатлоністу важко зробити хоча б якесь фото чи відео, коли він у рукавицях, із гвинтівкою, палицями та лижами. У нього навіть фізично немає вільних рук.
Просити тренера чи лікаря? Можна один-два рази на рік. Ніхто не буде знімати тебе щодня. Щоб якось просувати себе, у команді має бути додаткова людина, яка б цим займалася. Тоді б наші соцмережі були більш розкрученими, і був цікавий контент. І, можливо, тоді біатлон став би привабливішим для тієї ж молоді, про яку ми говорили раніше.
Але цього немає. Немає, бо немає коштів. Знову впираємося в фінанси та спонсорство.
– Поділіться планами на майбутнє після завершення професійної кар’єри. Можливо, Ви хочете реалізувати себе в інших сферах?
– Поки я була в спорті, я зрозуміла одне: додаткове навчання, відкриття бізнесу чи будь-які інші плани фактично нереальні. Ти постійно у роз’їздах, з ранку до вечора зайнятий спортом і тренуваннями. А коли повністю викладаєшся на тренуванні, просто не вистачає ні енергії, ні сил, ні часу на навчання чи саморозвиток.
Єдине — читати щось легке, щоб підтримувати себе. До того ж я довго боролася з травмами й займалася відновленням. Мабуть, уже скоро можу бути реабілітологом після всього, що пройшла. Але зараз я розумію: кар’єра спортсменки добігає кінця, тому що мої коліна не дозволяють мені далі виступати.
Що буде далі я не знаю. На сьогодні я військовослужбовець, і це обмежує мене в будь-яких маневрах чи рішеннях, бо передусім я маю служити.
Автор: Каріна Пивовар
