Вже за кілька днів, а саме 10 жовтня, чемпіонка світу, Європи та олімпійська призерка в потрійному стрибку Ольга Саладуха може офіційно стати президентом Федерації легкої атлетики України. Зважаючи на те, що після останньої Олімпіади в Парижі цей вид спорту на слуху в кожного українця, а наші атлети продовжують демонструвати просто фантастичні результати, почути людину, від якої залежатиме його розвиток, було особливо цікаво.
В ексклюзивному інтерв’ю для SportBusiness.Media Ольга Саладуха розповіла про її довгу та насичену спортивну карʼєру, політичну діяльність, майбутнє української легкої атлетики та, звичайно, про роботу на посаді, поки що, в.о. президента ФЛАУ.
Днями Мінмолодьспорт та Федерація легкої атлетики підписали меморандум про розвиток стадіону «Атлет». Розкажіть, будь ласка, в чому полягає його суть і що це означає для української легкої атлетики?
По-перше, головна мета – це не просто зберегти стадіон Атлет, а розвивати його як легкоатлетичну локацію. Він має функціонувати як розминковий майданчик Олімпійського стадіону та перебувати в його управлінні. Адже один без одного вони взагалі не можуть існувати.
Це стадіон, який має першу категорію, й тому там можна проводити Олімпійські ігри та чемпіонати світу. Цим меморандумом ми отримали запевнення від Міністерства молоді та спорту України, що скандали, подібні до спроб забудови території стадіону тенісними кортами, більше не повторяться, і що будуть знайдені ресурси, аби завершити реконструкцію стадіону. Таким чином об’єкт буде підготовлений саме для потреб легкоатлетів.
Вдячна пану міністру Матвію Бідному, за те що він дослухався до легкоатлетичної спільноти, пішов на цей крок і далі ми вже будемо працювати над реалізацією меморандуму.
Коли президент Світової атлетики Себастьян Коу приїздив до України, він був у нас в офісі, якраз напроти цієї споруди. Пан Коу сказав, що по завершенні війни наша держава обов’язково отримає право проведення чемпіонату світу. І в цьому контексті стадіон дуже важливий об’єкт і для легкої атлетики, і для всієї країни.
Як взагалі розпочинається шлях людини в такому багатодисциплінному виді спорту як легка атлетика? Чи буває так, що дитина починає з чогось одного, а потім переключається на інший вид?
Так, звичайно. Спочатку діти займаються багатьма видами спорту, а потім вже визначаються зі спеціалізацією. Спочатку мета і задача тренера – зміцнити маленького спортсмена, закохати його у спорт, а вже потім дитина обирає для себе дисципліну, яка їй більше подобається.
Мої тренери – Зоя та Анатолій Бойко, з якими я працювала майже 30 років. Зоя була багатоборкою, тому мої перші тренування були дуже багатогранними. Ми займалися і спринтом, і естафетами, і стрибками в довжину. Спочатку думала, що буду бігати 60-100 м з бар’єрами. Але вже потім, в 13 років, спробувала стрибати потрійним стрибком і це мені вдавалося краще.
Мій тренер Анатолій Бойко сам був рекордсменом України з потрійного стрибка, і донька майстром спорту міжнародного класу. І ми вирішили, що я маю перейти тренуватися до Анатолія. Поєднували дитячі тренування з тими, що потрібніші для спеціалізації потрійного стрибка. І вже на перших змаганнях я стрибнула по першому розряду, далі КМС. Він закохав мене в потрійний стрибок, навчив, і це вже стало моєю спеціалізацією.
Так працюють і всі інші тренери. Звичайно, якщо тренер більше розуміється на стрибках, то діти будуть стрибати. Деякі тренери бачать, що в дитини більше таланту у швидкості, витривалості або ще в чомусь. Тоді віддають вихованця іншим тренерам, аби розвивали ці таланти.
А як розпочинався ваш шлях?
В третьому класі, тобто в 9 років, вчитель фізкультури запросив мене на секцію легкої атлетики.
В ті часи тренери приходили до школи, товаришували з вчителями фізкультури, знаходили дітей і потім запрошували їх на секцію легкої атлетики. Що таке легка атлетика я взагалі, чесно кажучи, ще не розуміла, не знала.
В суботу за нами прийшла Зоя Бойко, забрала нас, привезла до професійного манежу. Уявіть – після шкільного майданчика, де ти стрибаєш з цеглинки, ти приходиш в професійний легкоатлетичний манеж, де бачиш червоні доріжки, бар’єри, мати для стрибків з жердиною у висоту, бачиш професійний сектор для стрибків у довжину та потрійних стрибків. Коли я зайшла туди, в мене був приємний шок.
І я відразу зрозуміла – це мій всесвіт, я хочу тут бути, я хочу чогось досягти. Але на той час я була досить слабкою, і діти, мої ровесники, перемагали мене всюди. Я навіть не потрапляла до 20-ки серед своєї школи на якихось змаганнях. Моя тренерка згадувала, що коли я пробігала по колу, то сиділа, відпочивала, бо в мене крутилася голова.
Мене це дуже бентежило, й коли ми пішли на канікули, на три місяці, почала кожного дня робити вправи, бігала на шкільному стадіоні. Щодня качала прес, намагалася відтискатися, тому що раніше жодного разу не могла відтиснутися. Я вже тоді вболівала за спортсменів на чемпіонаті світу, потім на Олімпійських іграх. З’явилися люди, які мене надихали.
Щотижня купувала собі газету «Команда», відстежувала легку атлетику, і мене завжди хвилювало, чому вона постійно на останніх шпальтах, а не на передових. Тобто, газету можна було одразу з кінця відкривати, дивитися новини з легкої атлетики. В Донецьку після від’їзду в 2014 році, на жаль, залишився мій альбом з вирізками газет, світлини спортивних журналів з моїх перших змагань.
Всі діти відпочивали, а я працювала. Так надолужувала, надолужувала, надолужувала. Пам’ятаю, що вже взимку по своїй віковій категорії виграла три змагання: 150 м, 60 м і стрибок у довжину. На той час за це нам давали по 500 тисяч купонокарбованців. Я перемогла, виграла півтора мільйона, і всі сміялися, жартували, що я мільйонерка. Але на той час якраз у батька був день народження, і я змогла купити йому тільки пляшку шампанського і коробку цукерок.
У той час тренерка Зоя подарувала мені книжку «Легка атлетика – королева спорту». Як зараз пам’ятаю, помаранчева обкладинка, на якій бігла Ніна Зюськова, Надія Ткаченко, Валерій Підлужний – всі наші зірки, олімпійські чемпіони та призери з України. Там були надруковані їхні світлини, і це також мене надихнуло.
А потім уже потроху прогресувала. Й коли почала стрибати потрійним, це одразу був перший розряд, потім кандидат у майстри спорту, і вже згодом я показала норму майстра спорту. Поїхала на перший юнацький чемпіонат світу, юніорський чемпіонат світу, але, на жаль, була постійно, то поза фіналом, то поза медальною сходинкою. А у 2005 році стала четвертою на молодіжному чемпіонаті Європи та другою на Універсіаді.
Після цього почалася моя спортивна кар’єра, мене побачили. Якщо взяти Ярославу Магучіх, яка у 22 роки вже має і світовий рекорд, і олімпійську нагороду, навіть дві, то я у свої 22 роки тільки починала, підписала перший контракт зі спортивною фірмою, почала їздити на комерційні змагання.
Ну а потім після пологів, у 26 років, я повернулась в спорт і вже почала вигравати чемпіонат Європи, потім чемпіонат світу, ще два чемпіонати Європи.
Були зимові нагороди, срібло та бронза чемпіонату світу, і ще дві нагороди з зимового — золото і бронза, звичайно, нагорода Олімпійських ігор.
Все відбувалося поступово, кар’єрний вік у мене вийшов довгий. Дуже дякую за це моїм тренерам. Це було красиве, насичене спортивне життя: і перемога на Діамантовій лізі, і Кубки світу, і Кубки Європи, багато-багато яскравих незабутніх вражень.
Ви віддали великому спорту понад 20 років життя. Наскільки це важко і чи пройшли б, якби мали можливість, цей шлях ще раз?
Я обожнюю легку атлетику і я люблю себе в легкій атлетиці. Звичайно, розуміла, що кожне тренування наближає мене до завершення кар’єри, і усвідомлювала, що це станеться. Я пам’ятаю деяких стрибунів, які робили останній стрибок на чемпіонатах національних або на чемпіонатах світу, як вони прощались.
Коли віддала 29 років спорту, то, звичайно, мені було важко. Навіть коли почався ковід, і на рік перенесли Олімпійські ігри, то думала, що це для мене подарунок, на рік продовження моєї спортивної кар’єри, улюбленої легкої атлетики. Я кайфувала, й іноді мені навіть спортсмени казали: о Боже, де ти знаходиш сили, де ти шукаєш мотивацію. Відповідала, що не шукаю сили, бо кожне тренування мені дає ці сили, ці крила. Якщо ти займаєшся спортом із задоволенням, то в тебе будуть гідні результати, і улюблена справа завжди принесе тобі позитив.
Тому якби в мене була змога, звичайно, я б ще раз пройшла цей спортивний шлях. Єдине, що змінила б – це уникла б травм, які сталися в мене у 2015 році з хребтом. Десь могла б їх передбачити, і тим самим продовжити свій кар’єрний успіх. З 2015 року я не могла нормально ходити, стрибала в корсеті на знеболюваних, перебувала на епідуральних терапіях, блокадах, 4 роки я відновлювалася і повернулася на п’єдестал лише у 2019 році.
Це було у Глазго, зимовий чемпіонат Європи, бронза, де я стрибнула 4 рази 14,48. Всі жартували, як таке можливо – в потрійному стрибку сантиметр в сантиметр стрибнути.
Я по справжньому закохалася в легку атлетику, і зараз мені хочеться зробити так, щоб діти її теж полюбили. Тим паче зараз з таким дієвим президентом World Athletics, як Себастьян Коу, легка атлетика в світі на підйомі. Тому вона має розвиватися і в нашій країні.
Після завершення кар’єри я думала, як попрощатись. Планувала відкрити спортивний клуб, а потім ця ідея трансформувалася в дитячий турнір “Кубок Білої Пантери”. Назва така через те, що ваші колеги журналісти в олімпійський сезон почали називати мене білою пантерою. Після перших турнірів з’явилася громадська організація “Благодійні ініціативи Ольги Саладухи”, як частина моєї підтримки дитячого спорту.
“Кубок Білої Пантери” незабаром пройде вже вчетверте, діти дуже його чекають. Адже для них це справжнє свято, купа подарунків, сюрпризів. Мені здається, таких дитячих турнірів у нас ніколи не було.
Коли я прощалась зі спортом, поряд стояли близькі люди, друзі, спортсмени і тренери, з деякими ми не бачилися по 10-15 років, управлінці, колеги. Це була дійсно тепла зустріч.
Кожен переможець змагань отримав брендові кросівки. Адже свого часу для мене мотивацією став саме Nike. Коли я прийшла до своїх батьків і попросила купити мені професійне взуття, то розуміла, що це дуже дорого. Але батьки повірили в мене та подарували мені ці кросівки на день народження. Це коштувало великих грошей на той час – 40 доларів. Але це для мене був великий поштовх, шалена мотивація. І я сказала тату, що коли стану олімпійською чемпіонкою, то обов’язково подарую йому автівку .
І в Лондоні я виборола бронзу, а бронза – на вагу золота. Тому я подарувала тату з мамою автомобіль після цієї перемоги.
Отже, перший організований мною турнір присвятила Nike. Понад 10 років ця компанія підтримувала мене, я була її амбасадором, і зараз ми в дуже теплих стосунках.
Крім подарунків, кожен юний атлет і атлетка отримали сумку та пляшку з емблемою білої пантери, медалі, кубки. Ми влаштували видовищне нагородження з феєрверками, з фанфарами, з музикою. Діти були в захваті.
Я зрозуміла, що таке свято слід робити кожен рік. Але почалася війна і я більше закцентувалась на роботі ГО “Благодійні ініціативи Ольги Саладухи”. Це був пошук фондової підтримки. Їздила до США, до ЄС, спілкувалася з донорами, з НОКами різних країн, розповідала про стан спорту в Україні, про наші проблеми і потреби.
Ми допомагали дітям кросівками, спортивною формою, певними виплатами.
Для мене головна мотивація – відкрити дітям шлях до успіху. Показати що легка атлетика – це круто.
Ми бачимо це на прикладах наших зірочок: і Ярослави Магучіх, і Ірини Геращенко, і Михайла Кохана, і Ані Рижикової, і Марини Бех-Романчук.
Одночасно ми розгорнули роботу за введення спортивних санкцій проти спортсменів з росії та білорусі. Й досягли тут вагомих результатів.
А вже згодом спортивна спільнота запросила мене очолити ФЛАУ. На той час федерація мала серйозні проблеми. Пішов президент та перша віцепрезидентка, були напружені стосунки з профільним міністерством та НОК. І страждали від цього в першу чергу спортсмени і тренери на місцях.
Тому хоч і перебувала тоді на 8-му місяці вагітності, але взялася керувати ФЛАУ. І поставила собі за мету – зробити якнайбільше позитивних змін.
Ми вели перемовини з нашим спонсором – компанією PlantIn, яка нас підтримувала рік, і ми продовжували з ними стосунки. Потім був спільний проєкт компанії Puma, перемовини щодо якого відбулися ще взимку. З Puma ми зконтактували завдяки Ярославі Магучіх. Компанія розуміла, що Ярослава покаже потужні результати й це мотивувало її до співпраці з федерацією. Так Puma стала нашим офіційним партнером.
Зробила ставку на підтримку спонсорів, адже розуміла, що федерація не отримує грошей від держави. Все державне забезпечення йде на фінансування збірної команди України, на навчально-тренувальні збори, заходи, змагання.
Щоб залучити партнерів, ми розгорнули правильну кампанію в соцмережах, продемонстрували якісний медійний продукт, показали, що легка атлетика цікава та красива.
У нас почали народжуватися яскраві проєкти. Це дитячі змагання за програмою Світової атлетики, це Літні ліги за підтримки організації Спорт для всіх, це Ліга кросів, це фінал чемпіонату з дитячої легкої атлетики.
Ми не обмежуємося лише професійним спортом. Для нас важлива, популяризація, масовість, інклюзивність. Нещодавно підписали документи про співпрацю для розвитку спорту серед людей з інвалідністю та серед ветеранів війни. Зараз це невід’ємна частина соціальної місії федерації.
ФЛАУ повернулася в медійне поле, про неї чують, її знають, її поважають. Ми на високому рівні провели чемпіонат України з легкої атлетики, куди приїхав Себастьян Коу й відзначив наші успіхи.
У нас під час чемпіонату працювала онлайн-студія, були запрошені зіркові гості, ми розробили бренд-бук та багато іншого. Це все було на такому топовому рівні, що спортсмени нарешті відчули себе зірками. Це дійсно стало святом спорту.
Який найяскравіший момент вашої карʼєри?
Звичайно, це чемпіонат світу, чемпіонат Європи, Олімпійські ігри. Це незабутньо, і тут не можна відокремлювати якусь одну перемогу. Але Олімпіада в Лондоні – найяскравіший момент, тому що я стрибнула на бронзу в останній спробі з надірваною зв’язкою на нозі. Ніхто вже, мабуть, в це не вірив, коли бачили мою перемотану ногу.
Коли повернулася в олімпійське селище, всі спортсмени сказали – ти залізна леді. В шостій спробі стрибнути на олімпійський п’єдестал – це дорогого вартує.
А найбільше розчарування?
Найбільше розчарування – це, мабуть, моя травма. В 2015 році просто опускалися руки, допікав нестерпний біль. Лікарі попереджали, що може бути компресійний перелом, що не можна тренуватись, не можна взагалі займатися спортом, треба завершувати кар’єру. Але це ж для слабких. Я собі поставила за мету потрапити на Олімпійські ігри у 2016 році в Ріо-де-Жанейро, потім відновитися, взяти реванш і перетворити свою бронзу на золото в Токіо.
Тому відновилася, хоча золото в Токіо так і не завоювала. Але зробила для цього все можливе, дала собі шанс реалізуватись по повній і завершити свою спортивну кар’єру з високо піднятою головою.
2010-2014 роки, якщо дивитися по досягненнях – ваш розквіт, найкращий період карʼєри. Коли знаходишся на вершині, це створює додатковий тиск?
Я б не сказала, що це був тиск. Дійсно, після пологів, після народження Діани, нашої першої доньки, я завжди казала: ти в мене народилася та принесла мені перемоги. Одна перемога, друга, третя, четверта, діамантова ліга, купа всіляких перемог.
Це був не тиск, а бажання здобути ще і ще. Мені все хотілося стрибати за 15 метрів, мені хотілося показувати 15.51 коли світовим рекордом був 15.50.
Тому тиск був внутрішній, а не з боку управлінців чи когось ще. Мені просто самій хотілося стрибати ще більше, ще далі, ще потужніше. Але всьому свій час.
Так склалося, що останнім роком цього прайму став саме 2014 – рік, коли росія розпочала війну на Донбасі. Як вдавалося справлятися з емоціями та попри все, що відбувається з рідним містом, демонструвати класні результати?
Головне трансформувати всі емоції в правильне русло, перетворити їх в енергію. В такі хвилини розуміла, що виступаю заради себе, заради своїх земляків, заради рідної України. Пам’ятаю, коли я перемогла в 2014 на чемпіонаті Європи, а на 2-3 сходинках були тоді росіянки. І на якомусь інтерв’ю мені сказали, що переглядів було більш ніж у політичних роликах під час президентської кампанії цього року.
Розуміла, що не маю права нікого підвести. На той час вже починала боліти спина, хребет, і мені хотілося, щоб приємні емоції додавали сил. Коли ти стоїш на розбігу перед стрибком, забуваєш про все навколо і кажеш собі: я це роблю тут і зараз.
2014 рік – це була перемога на третьому поспіль чемпіонаті Європи. На той час мене називали найкращою стрибункою чемпіонату, королевою потрійного стрибка. Але те, що відчувала я, те що було в душі, що відчували Донецьк, Луганськ, спортсмени та земляки, це був справді біль.
Я згадую і деколи передивляюся те нагородження, коли ти маєш стояти й радіти, коли підіймається твій прапор. Але всередині біль та сум, бо ти не знаєш, чи повернешся взагалі додому, це дійсно важко. Деякі лікарі навіть казали мені, що твій хребет – це психосоматика чи щось таке. Я не хочу в це вірити, але 2014 рік дійсно запамʼятався і радістю, і болем на серці.
Ви задоволені третім місцем на Олімпіаді-2012, чи є враження, що могли замахнутися на більше?
Приїхала я туди дійсно лідером, адже перемогла з найкращим результатом сезону на чемпіонаті Європи. 14,99 – це був просто легкий стрибок. Це все давало стільки сил та емоцій, надію, що нарешті стрибну за 15 метрів. Але за тиждень у мене надривається звʼязка.
Звичайно, у 2012 році Олімпіада в Лондоні мала бути золотою для мене. Але я вийшла в сектор, ледь пройшла кваліфікацію. Нога боліла, лікарі намагалися зробити все можливе, але біль був нестерпним. І вже в останній спробі я розуміла, що або зараз, або ніколи. Я не знала, що буде через 4 роки, і мала робити все, що можу.
Немов у казці: відпустила голову, відпустила все, і дозволила своєму розуму відключитися, а тілу – зробити те, що воно вміє. Я стрибнула – і не памʼятаю навіть болю. Коли вийшла, бачила, що це далеко, але прапор мені не показували, ні білий, ні червоний. Це була, на той час здавалося, вічність, поки я дочекалася білого прапора. Я не розуміла, чи зробила все вдало в цій спробі, чи змогла перестрибнути 3 та 2 місце і що взагалі відбулося.
У мене тремтіли руки й ноги і тут нарешті показали результат на табло – 14,79. На той час це була срібна нагорода, і я підійшла до тренера, Анатолія Бойка , почала плакати й сказала, що таких важких змагань у мене, мабуть, ще не було. Але за мною ще стрибали три спортсменки, ті дівчата, які могли перестрибнути. І якраз Катрін Ібаргуен, яка згодом двічі стала олімпійською чемпіонкою і чемпіонкою світу, стрибнула 14,80 і забрала в мене срібну нагороду.
Але бронзою я задоволена, адже спортсмен може мати багато чемпіонських титулів, але не отримати олімпійської нагороди. Тому моя бронза – з відливом золота. Дуже радію, що вона в мене є.
В Токіо також робила все можливе для перемоги. Але зʼявилася Юлімар Рохас, нова молода стрибунка, яка перестрибнула світовий рекорд. А в мене вже були внутрішні хвилювання: захворів тренер і дух був вже не той, більше хвилюєшся за своїх рідних, а не за результат.
Завершувати карʼєру після Токіо вирішили заздалегідь, чи вже за підсумками Олімпіади?
Я заздалегідь розуміла, що у 2020 році після Олімпійських ігор буду завершувати карʼєру. І лише завдяки ковіду в мене був ще рік, щоб продовжувати насолоджуватися легкою атлетикою.
Планувала виступити, перетопити бронзу на золото, але вийшло так, як вийшло. Але в жодному разі не шкодую, адже скористалася усіма можливостями.
Ваш чоловік теж професійний спортсмен. Коли обоє в родині присвячують життя спорту – це важче чи легше, ніж коли хтось один?
Ми все життя з Денисом (Костюком – ред.) разом, познайомилися ще на першому курсі університету в Донецьку, нам було по 17-18 років. Навпаки, ми одне одного підтримували. Коли в парі хтось не спортсмен, він не розуміє, що таке збори, що таке поїхати на 2-3 тижні, що таке постійна розлука.
Але у нас кожна зустріч – це було наше свято, і вже після Пекіна взяли паузу, у нас народилася донька, а друга народилася вже у 2023 році. У Дениса теж було дві олімпіади, тож ми раділи одне за одного.
Ви заздалегідь думали про те, чим будете після спортивної карʼєри, чи вирішували вже по факту?
Ще до завершення кар’єри я вже була народним депутатом. Але рішення підтримувати та розвивати улюблений вид спорт, спорт в цілому ухвалювала для себе ще виступаючи. Конкретні повноваження статусу це, звичайно, важливо. Але ставила собі за мету бути корисною, там де зможу.
Ви народна депутатка та Голова підкомітету з питань спорту вищих досягнень та спортивної діяльності Комітету ВР з питань молоді та спорту. Як потрапили в політику, які цілі для себе ставите та чи відповідає реальність вашим очікуванням від цієї роботи?
Тоді, у 2019 році, мене запросили в молоду й амбітну команду. Депутатські повноваження та керівництво федерацією підпорядковані одній меті – використати свій досвід та здобути авторитет для розвитку справи свого життя.
Депутатська діяльність має багато особливостей, часто доводиться докладати титанічні зусилля для ухвалення рішень. Можна порівняти роботу у Верховній Раді та спортивні змагання. І тут і там потрібна ретельна підготовка.
Ти готуєш законопроєкт, він проходить підкомітети, комітети, робочі групи, потрапляє до сесійної зали, перше, друге читання, і потім, коли є успішне фінальне голосування – це своєрідна перемога.
Чим кардинально відрізняється політика від спорту – так це часовими рамками.
У спорті ти готуєшся до конкретних виступів, стартів, отримуєш той чи інші результат і йдеш далі. А політика – це суцільний процес, коли вирішення однієї справи може тягнути за собою інші проблеми, і так до нескінченності.
Потрібно вміти самому бачити ці реперні точки, які визначають успішну діяльність.
Ви в.о. президента ФЛАУ та єдина кандидатка на посаду президента. Розкажіть про свою мету на цій посаді, плани та цілі на найближче майбутнє?
Найважливіша мета – популяризація легкої атлетики. Я завжди кажу, що хочу повернути королеві корону, тому що футбол у нас на перших шпальтах, і хочеться, щоб про легку атлетику також знали.
Усі мають бачити, що легка атлетика – це цікаво, перспективно, що спорт дає можливості особистого зростання. Зараз Аня Рижикова хоче виступити з такими лекціями, чому треба обирати саме легку атлетику, які можливості вона дає, які двері вона відкриває. Це буде дуже круто для наших молодих, талановитих дітей, які ще замислюються, займатися легкоатлетичним спортом чи ні.
Насамперед маємо змінювати філософію діяльності Федерації легкої атлетики. Це громадська організація, а не державна інституція, я б хотіла на цьому наголосити. Тому ми не нарікаємо на відсутність бюджетного фінансування своєї діяльності, а самі шукаємо кошти.
Я вважаю це нормальним, тому що держава витрачає ресурси на організацію тренувальних зборів, на підготовку спортсменів, ну а ми вже займаємося промоцією свого виду спорту, і маємо це робити самостійно.
За рік ми дійсно зробили переворот в легкій атлетиці. Приїзд президента World Athletics Себастьяна Коу, який зараз балотується на очільника МОК, змагання, проекти, спонсори, партнери, і це лише початок.
Паралельно слід системно вирішувати питання фінансування спорту, зокрема за рахунок спортивного меценатства.
Парламент ухвалив рамковий закон, але досі не розглянуті питання зміни митного та податкового законодавства. Це саме ті норми, які створюють практичні механізми залучення приватних коштів у спорт. Я є співавтором усіх цих документів та вболіваю за їх ухвалення. Розумію, наскільки зараз це складно під час війни.
Також серед головних завдань ФЛАУ є залучення до легкої атлетики дітей. Ми для цього реалізуємо чинні та запускаємо нові проєкти з дитячої атлетики, з дитячого триборства, чотириборства тощо. Для цього об’єдналися з Інститутом модернізації змісту освіти, організаціями Спорт для всіх та Пліч-о-пліч.
У нас був проєкт шкільних ліг разом зі Спорт для всіх, у 20 регіонах створили дитячі спортивні табори і відкрили 10 дитячих спортклубів. Влаштували надзвичайно видовищний фінал змагань для дітей.
Ми розуміємо, що без масового залучення дітей до спорту не знайдемо талантів. До того ж в ці складні часи спортивне свято – це своєрідна реабілітація, засіб проти депресії. Це промінчик світла, тепла та надії на морозі війни.
Також важливою є робота з регіонами. З командою ФЛАУ багато їздимо Україною, бачимо, скільки осередків легкої атлетики є в маленьких населених пунктах, районах, обласних центрах.
І часто такі острівці спорту тримаються на зусиллях окремих ентузіастів. І це дуже прикро, тому що багато років виділялися кошти на легку атлетику, але, на жаль, чомусь вони не доходили до регіонів.
Наша справа – будувати мости між регіональними федераціями та органами самоврядування і бізнесом.
Сподіваюся, що вже зовсім скоро, 10 жовтня, разом з однодумцями отримаю довіру колег, і зможу діяти в статусі президента та ще ефективніше впроваджувати ці та інші зміни.
Легка атлетика зараз один з головних видів спорту для України з погляду досягнень наших спортсменів. Як тримати цю планку та наскільки довго, на ваш погляд, ми можемо це робити?
Звичайно, наші спортсмени на вершині п’єдесталу Олімпіади, 12 років у нас не було таких успіхів.
Пік форми спортсмена – це як верхівка айсберга. Результат – це титанічна робота і талант спортсменів та тренерів. Ярослава Магучіх, Михайло Кохан, Ірина Геращенко, Артур Фельфнер, Олег Дорощук, Владислав Лавський, Людмила Оляновська. Все це молоді спортсмени. Вони також показали дуже гарні результати на чемпіонаті Європи.
Сподіваюся, подальші успіхи будуть тримати легку атлетику в фокусі уваги найближчими роками. Але розуміємо, що маємо готувати також і заміни, тримати наш резерв.
Вже працюємо над цим. Зокрема, з допомогою Світової атлетики, Укрспортзабезпечення, Міністерства молоді та спорту, закупили багато медичного обладнання, яке допомагає спортсменам відновлюватися. Потужне, якісне відновлення – це також відсоток від результату.
Мають займатися спортом діти, які прагнуть досягати вершин. Для цього слід створити відповідні умови. І це не тільки спортивні споруди, це і відновлення, і наука, і спортивна медицина – все, з чим працює топовий спортсмен у світі. Створювати це все за умов російської агресії непросто й, поклавши руку на серце, мені важко робити якісь прогнози.
Єдине, що точно знаю, що зі свого боку зроблю все можливе, аби легка атлетика жила і розвивалася. Є зрушення, і будемо працювати далі. Хочеться, щоб три нагороди перетворилися в п’ять, потім в сім, тому що це престиж нашої країни.
У легкій атлетиці в нас зараз топове покоління спортсменів. А чи можете зараз виділити когось з підростаючих майбутніх зірок з перспективами досягти подібного рівня?
Талановитих дітей чимало, але говорити про щось в юнацькому або юніорському віці зарано. Наприклад, на юнацькому чемпіонаті у нас були нагороди, на юніорському у нас були четверте, п’яте, шосте, восьме місця, але не було медалей. Навіть наш Михайло Брудін став четвертим, хоча розраховували на золото.
Тут не можна казати, розраховувати, тиснути на них. Це як кришталь: треба його підтримувати, щоб вони показали згодом класний результат і стали такими як Ярослава Магучіх, Ірина Геращенко, Марина Бех-Романчук. На жаль, проходять такий тривалий шлях не всі талановиті діти.
Тому тут теж має бути довга робота. 8-10 років вкладається в дітей, які потім будуть показувати великі результати. Такі діти є. Наприклад, Ольга Машанєнкова, яка перемогла і здобула нагороди на юнацьких і на юніорських змаганнях, на Європейському Олімпійському фестивалі.
Але вона отримала травму, і ми робимо зараз все можливе, допомагаємо, сподіваємося, що вона відновиться.
Що має зробити держава, федерація, щоб через певний час у нас виросли нові Магучіх?
Потрібно популяризувати спорт і створювати всі умови для підготовки спортсмена. Щоб кожна дитина могла мати доступний майданчик та елементарні умови, щоб зацікавлювати, втягувати їх в справу, закохувати в спорт.
Після завершення війни слід будувати та відновлювати спортивні майданчики, стадіони, басейни, щоб діти йшли до спорту. І тоді кількість буде переростати в результати, в якість.
Чого не вистачило на Олімпіаді Марині Бех-Романчук?
Мені дуже шкода Марину та Юлю Левченко. Ми багато спілкувалися з Мариною. На жаль, рецидив травми, який трапився в неї за 10 днів. Вона виступала майже рік, потім показала дуже крутезний результат 14,80 на змаганнях Діамантової ліги в Монако, на тому глухому секторі.
Я розуміла, що Марина готова стрибати за 15 метрів. Але, на жаль, рецидив, хоча ми зробили все можливе. Привезли модне, найпотужніше обладнання, знайшли лікаря з НБА. Марина перебувала вже у Франції, готувалась перед останнім збором, перед Олімпійським селищем. Робили знеболення, покращували стан ноги, щоб Марина зібралась в кулак. Я особисто з нею розмовляла, розказувала про свій досвід. Ми знаємо, яка Марина боєць, але дива не сталося.
Бажаю, щоб Марина якомога швидше все це переступила, пережила та йшла далі. Впевнена, що ми всі разом будемо радіти Марининим успіхам на Олімпійських іграх, чемпіонатах світу та Європи.
Скоро відбудеться SBC Summit Ukraine, де ви будете спікером. Що цікавого готуєте, про що плануєте розповідати?
Я не хочу розкривати всіх карт, бо тоді буде нецікаво. Тому, хто хоче приїхати та ще вагається – приходьте на цей захід. Звичайно, мета таких зустрічей – це залучати бізнес до спорту. На попередньому такому саміті ми говорили якраз про легку атлетику, про успіх. Якою вона була сумною, похмурою, нецікавою, і якою є зараз. Деякі спортсмени жартували: яке ЗМІ не відкриєш – там легка атлетика, і це дійсно дуже приємно. Тому будемо розповідати, мабуть, про механізми меценатства, успішні кейси бізнесу та спорту.
Які враження від зустрічі SBC, присвяченої Олімпіаді?
Це дуже круто, для мене це позитивний досвід. Багато було пропозицій приїхати на SBC, але раніше не вистачало часу. Я вважаю, що такі майданчики, де бізнес контактує зі спортивними менеджерами, дуже корисні. І коли ми бачимо та чуємо один одного, ми можемо спільно створювати таку додану вартість, і не лише сподіватися на державну політику, а допомагати одне одному.
Якраз після останньої зустрічі SBC ми готуємо контракт з одним відомим брендом, який буде допомагати ФЛАУ та повністю забезпечувати наших спортсменів водою на всіх змаганнях. Тому маємо продукувати проєкти, розвивати спорт і тим самим підтримувати суспільство. Мусимо вистояти як нація зараз, зберегти державу, забезпечити її майбутнє. І спорт важливий механізм, який формує характер, дає перспективи та реабілітує.
